Промова, якої не було: про Республіку вільних громадян і майбутнє України
Напередодні Дня незалежності Київ прожив кілька насичених днів.
У консерваторів пройшов Національний молитовний сніданок. Відбулися два форуми — «35 років віри та свободи» і «Україна завтра». Відкрилися два нові аналітичні центри — «Інститут відновлення України» та «Центр Віри та Свободи».
Я мав честь бути запрошеним на ці заходи, і щиро дякую організаторам — за роботу, за сміливість збирати українських консерваторів в один простір розмови, за довіру. Я готувався до виступу, продумав кожне слово, кожен акцент. Але нагоди піднятися на трибуну і поділитися цими думками вголос так і не випало — регламент заходів розпорядився інакше.
Можливо, це навіть на краще. Бо те, що я хотів сказати кільком сотням людей у залі, я маю тепер нагоду сказати набагато ширшому колу — вам, хто читає ці рядки, хто підписаний на мої сторінки, хто, я сподіваюся, готовий не просто прочитати, а долучитися до розмови. Тож ось вона — промова, яка могла б бути.
Народжені бути вільними
Ця промова — про те, що я називаю Республікою вільних громадян: модель України, в якій свобода людини поєднується з особистою відповідальністю, а сила держави визначається не обсягом її контролю, а якістю правил та інституцій.
Зима 1648 року. Микитинська Січ на дніпровських порогах. Мороз, вітер зі степу — і козацьке Коло, зібране просто неба. У людей, що стояли в цьому колі, не було державного бюджету. Не було регулярної армії. Не було жодного зовнішнього кредитора, який дав би їм шанс. У них було одне — рішення бути вільними та діяти разом. Добровільно, на власний ризик і власну відповідальність.
За кілька тижнів ця стихійно зібрана спільнота обере своїм ватажком Богдана Хмельницького. І вже навесні розгромить армію, яку в Європі вважали однією з найкращих. Не тому, що козаків було більше. А тому, що найманець воює за платню, підданий — з примусу, а вільна людина — за право самій розпоряджатися власним життям.
Це не поодинокий спалах в українській історії. Задовго до Січі рішення про війну і мир, про князя і про правду, наші пращури ухвалювали разом — на Вічі Київської Русі.
Разом із Сергієм Удовиком ми досліджували цю тему у книзі «Русь-Україна: становлення державності», і чим глибше я в це занурювався, тим яснішим ставав висновок: самоврядування — не лише наша мрія про майбутнє. Це наша тисячолітня звичка.
Саме ця звичка у лютому–березні 2022 року підняла мільйони людей, яким ніхто нічого не наказував. Вони самі йшли записуватися до тероборони, самі організовували гуманітарні коридори, самі, без наказу зверху, зупиняли ворожі колони голими руками на трасах. Здатність до добровільної самоорганізації — це і є генетичний код України.
Мій бекграунд і суть Республіки
Чотири скликання я провів у стінах українського парламенту — як народний депутат, як правник, автор сотень законопроєктів. І за ці роки я вивчав державну машину не з трибуни, а зсередини — її механізми, її спокуси, її вади. Саме тому кажу з повною відповідальністю: країна стає міцною не завдяки чиновникам при владі, а всупереч їм — через непорушні правила, побудовані на засадах захисту свободи людини, які жоден чиновник не може переписати під себе.
Я спостерігав вибори у багатьох країнах Європи та світу: президентських в США та Румунії, місцеві в Південній Кореї та Грузії — і скрізь бачив те саме: нація сильна настільки, наскільки вільний кожен громадянин та наскільки він довіряє своїм інституціям, а вони, в свою чергу, дотримуються Верховенства права.
З цього досвіду народилося наше з однодумцями розуміння Республіки вільних громадян. Це не набір гасел. Це модель країни як добровільного товариства вільних людей, повноправних акціонерів своєї країни, де кожен громадянин вкладає у спільну справу свою працю, свій розум, свою відповідальність — і отримує, натомість, не соціальну подачку від держави, а гарантований пакет життєво важливих послуг, яке ані він особисто, ані громада, ані суспільство в цілому, самостійно забезпечити не можуть: безпеку, правопорядок і правосуддя.
І тільки це. Бо в основі цього союзу — приватний інтерес, добровільна солідарність, повна особиста відповідальність за власні рішення та їхні наслідки, і, безумовно, християнські цінності, які століттями формували нашу мораль.
Чотири опори Республіки
Опора перша: свобода і відповідальність.
Козак ішов на Січ за волею. Але, узявши в руки шаблю, він розумів: у бою від нього самого залежить життя побратима поруч. Свобода — первинна основа суспільства. Відповідальність — її нерозривна тінь: не може бути вільної людини, яка не відповідає за наслідки власного вибору.
Опора друга: договір, конкуренція і власність.
Козацькі «пакти й конституції» довели: угода вільних людей сильніша за будь-який царський указ. Ремісничі цехи часів магдебурзького права середньовічного Києва, Львова і багатьох інших міст України показали, що конкуренція за рівними та прозорими правилами, а не монополія, народжує якість. А український хлібороб, який століттями поливав свою землю потом й кров’ю, залишив нам головний заповіт: без недоторканної приватної власності немає вільної людини. Звідси наступні опори: добровільний договір сильніший за примус; конкуренція — двигун розвитку і природний захист від монополій; людський капітал — інтелект, освіта, репутація — найбільше багатство Республіки; приватна власність — недоторканна, бо є матеріальним фундаментом особистої незалежності.
Опора третя: держава під законом, а не над ним — і держава лише там, де вона справді потрібна.
1710 рік. Пилип Орлик пише Конституцію, у якій гетьман — не володар, а виконавець волі громади, підзвітний закону. 1787 рік. Батьки-засновники США пишуть Конституцію на тому самому принципі: жоден чиновник, хоч би яку посаду він обіймав, не стоїть вище за закон. Українська і американська політичні традиції, розділені океаном, дійшли до одного висновку незалежно одна від одної — і це не збіг, це закономірність свободи.
Але обмежена влада — це не гасло. Це конкретний перелік. Держава в Республіці вільних громадян присутня рівно у трьох сферах, де без неї справді не обійтися: безпека і оборона, правопорядок, суд. І все. Жодної держави — жодного міністерства, ліцензії, «стандарту» чи регулятора — в освіті, медицині, соціальній сфері, науці чи бізнесі. Ці сфери належать тим, хто в них працює: лікарям, вчителям, науковцям, підприємцям, — об’єднаним у самоврядні професійні спільноти, які діють на конкурентних, договірних, добровільних, рівних і прозорих засадах. Не чиновник вирішує, як лікувати чи чого вчити. Це вирішують ті, чия репутація і фах — на кону.
Це стосується і податків. Кожен рівень самоврядування сам збирає свій податок: місцева громада — податок на нерухомість, регіон — податок з продажів, центр — податок з доходів. У сумі — не більше десяти відсотків, і за регресивною шкалою: що більше людина заробляє й вкладає в економіку країни, то менша ставка на кожну наступну гривню. А соціальна підтримка тих, хто справді її потребує, — це не обов’язок держави і не примусовий перерозподіл чужих грошей, а справа добровільної, живої, людяної солідарності: доброчинність вільних людей, а не бюрократична «соціалка».
Це і є принцип субсидіарності в дії: держава втручається лише там, де людина, родина, професійна спільнота чи громада об’єктивно не можуть впоратися самі.
Опора четверта: дім, який ми вміємо захищати і розвивати.
Що врятувало Україну в перші, найстрашніші дні лютого 2022 року, коли центральна влада переживала шок? Не накази з Києва. А сила децентралізації — місцевих і стихійних лідерів, які взяли відповідальність на себе. Щоб ця сила не звелася нанівець корупцією, нам потрібна повна прозорість і цифровий суверенітет — технології, які роблять крадіжку державних коштів технічно неможливою, а не просто законодавчо забороненою. Республіка, яка не вміє себе захистити, приречена — тому безпека і здатність до самозахисту, право озброєної, підготовленої людини стояти на порозі власного дому, є нашим козацьким аналогом Другої поправки до Конституції США. І нарешті — погляд не в минуле, а вперед: орієнтація на майбутнє й технологічне лідерство — дрони, штучний інтелект, цифрові сервіси, якими сьогодні дивуємо світ ми, а не нас.
Інфраструктура Свободи повоєнного світу
Жоден з цих принципів не запрацює сам по собі. Радянський спадок і звичка до ручного керування тягнуть нас назад — у болото контролю, привілеїв і імітації реформ.
Тому нам потрібна не чергова політична метушня. Нам потрібна інфраструктура свободи, оформлена в республіканський рух: мережа незалежних аналітичних центрів, громадських та політичних об’єднань, релігійних та сімейних організацій тощо — і я радію, що в Україні вже багато років діють громадські та волонтерські організації, а зараз народжуються нові аналітичні центри, включно з «Інститутом відновлення України» та «Центром Віри і Свободи». Нам потрібні дієві громадські організації і нові, чесні інституції місцевого самоврядування. Нам потрібна велика загальнонаціональна дискусія про те, якою бачить свою країну в майбутньому громадянин? Які завдання на подальше державне будівництво отримають наші політики від джерела влади — народу України на повоєнних виборах?
Батьки-засновники нової України
Я звертаюся до кожного, хто дочитав до цього рядка. Ви — не просто читач цього допису. Ви — сучасний батько чи мати-засновниця оновленої України. На ваші плечі, як і на мої, лягла місія історичного транзиту нашого народу — від пострадянської соціалістичної держави до справжньої Республіки.
Понад двадцять років я провів усередині державної машини України. Бачив її зсередини — її важелі, її спокуси, її вади. І саме тому знаю (не з чужих слів, а з власного досвіду): цю неефективну, корупційну за природою і соціалістичну за ідеологією надлишкову надбудову над суспільством можна і потрібно демонтувати. Але не революцією, а еволюцією: зміною правил, інституцій та незламною волею тих, хто відмовляється миритися зі старими порядками.
Нам треба, невідкладно, формувати юридичні концепції, готові рішення, команди правників і аналітиків, які знатимуть, ЯК перетворити державні бюрократичні органи на прозорі сервіси, що обслуговуватимуть громадянина в дуже обмежених питаннях, які може реалізувати тільки держава.
Саме тому зараз, як ніколи, потрібне ваше партнерство, ваша пристрасть, ваша віра.
Досить чекати ласки від бюрократів.
Час засновників настав!
Приєднуйтесь!
Давайте почнемо об’єднуватися прямо тут — у коментарях під цим текстом, у розмовах, які він викличе. Піднімімо прапор республіканської ідеології у кожному місті, у кожній громаді, у кожній українській оселі. Побудуймо разом велику, квітучу, технологічну Республіку вільних і відповідальних громадян — Україну, господарем на землі якої є кожен, хто на ній живе і працює.
Славим Бога,
будуєм Україну!
PS
Користуючись нагодою, хочу подякувати американським друзям, з якими доля звела нас цими днями в Києві, за віру в Україну, її волелюбний народ.
Ми цінуємо вашу підтримку і пам’ятаємо, що так само у 1775-му році ваші пращури — батьки-засновники Сполучених Штатів вірили в право людини бути вільною.
Ви гідні нащадки величних людей!