Батько вже зовсім змарнів. Такий сильний ще вчора, підкидуючи мене догори, до самісінької стелі, я знав, що не впустить мене, зловить, втримає. Він найсильніший чоловік, якого я знав. І на кого хотів бути схожим.  Не раз я отримував від нього прочуханки за те, що потім було соромно. Ві говорив зі мною. Приходив втомленим з роботи, бувало, що я вже спав, але завжди заходив до кімнати, щоб дізнатись як пройшов мій день, чи постояти у дверях, оберігаючи мій сон.

Коли він встиг так змінитися, коли його плечі, що ще вчора, наче крила орла, несли його по життю, змарніли, схуднули? І голос став спокійним, тихим, таким, що зневірився і не бачить більше життя.

Невже це я, ледве стоячи зараз у дверях, намагаюсь знайти слова виправдання, чому я знову п’яний в дрова? Невже це я, син, який давав надію батьківським мріям, підвів його? Коли це сталося? Коли я проміняв здорове, щасливе життя батька на оковиту?

Я згадую цю картину щодня. Як страшний сон: батько схилений на руки, зсутулений та виснажений, тихо плаче на кухні. Мама не витримала перша. Батько – тримався. Та сьогодні річниця, як не стало мами.  Для мене цей день – привід хильнути зайву рюмку. Для батька – несправджена обіцянка, що дав дружині, – повернути сина до життя.

Що я накоїв? Чи є надія все виправити???

Таких історій безліч. Така доля зачепила не одну родину. Але надія є завжди!! Є батьківська Любов, яка дочекається, яка все стерпить і завжди протягне руку помочі. Головне – дозволити, не чекати, не втрачати життя та не забирати його у своїх рідних. Любов всесильна! Вона – виліковує!