Я побачив їх в парку: батьки похилого вже віку сиділи на лавочці, тихо, не сперечаючись, слухали доньку. Вона, вся у синцях та якось недбало вдягнена, з замусоленим волоссям щось їм голосно кричала, нахиляючись до самих вух, махаючи руками. І з кожним її визвіренням та криками на них, батьки ще більше сутулились, ніяковіли, наче їм хотілось провалитись під землю. Раптом щойно вередлива дівчина впала їм в ноги і почала ридати, по справжньому, наче білуга, що втратила своїх дітей. Вона просила пробачення.
Я не помітив як тихо до мене підійшов чоловік і промовив: “Нещасна дівчина, нещасні батьки. Вони живуть в цьому дворі і махнув на стареньку 5-типоверхівку. Чудова була родина. Мама – вчителька молодших класів, батько працює в депо. Виховували малу в любові. Пізня дитина, все для неї. Та десь не догледіли. Повелася не з тою компанією, навчили, спокусили. Коли батьки кинулися – було вже пізно. Зараз потрібно рятувати дитину. Та вони вже все, що мали, продали. Ледь зводять кінці з кінцями. Як подумаю, серце зводить від болю. В мене ж дочка такого віку. І щодня перевіряю, щоб вчасно була вдома, щоб з інституту – одразу додому. Але ці шакали повсюди. Йдеш зранку на роботу, а під ногами використані шприці. Повертаєшся з роботи, купкуються в дворі. І кожного разу нові. Дорогі авто, голосно музика, дороге життя, яке вабить бідних. Не дивно, що ведуться на це, хто не хоче кращого життя?! Єдине що, якою ціною і чи на довго?
Дай Бог, щоб знайшлися ті, хто допоможе цій родині. Хто зрозуміє, не скривдить та поверне батькам їх дитину. І убережи Боже всіх дітей та їх сім’ї від такого горя!