Власність у цифрову епоху: корінь свободи , чи ресурс держави?

Вітаю, шановні однодумці!

Продовжуємо аналізувати «Маніфест Palantir». Минулого разу ми говорили про силу та державний апарат, а сьогодні звернемося до того, що є фундаментом будь-якого вільного суспільства, – питань власності, даних та економічної автономії.

Алекс Карп у своєму тексті порушує надзвичайно важливі теми. Водночас, як людина, яка звикла оцінювати державні механізми крізь призму права, політичної філософії та християнської етики, я бачу тут простір для серйозної суспільної дискусії.

Частина 2. Власність у цифрову епоху: корінь свободи чи ресурс держави?

Коли ми відвідуємо старовинні маєтки Англії чи ферми у Вірджинії, то бачимо паркани. Вони позначають не лише межі земельної ділянки. Це символ права власності – принципу, згідно з яким ніхто, навіть король, не може увійти на приватну територію без дозволу її власника.

У цифрову епоху наші паркани стали невидимими, але їхня сутність залишилася незмінною.

У Маніфесті читаємо:

Пункт 13: «Дані як суверенний ресурс: держава повинна володіти своїми даними та вміти ними керувати, не покладаючись на неконтрольовані корпоративні чорні скриньки».

У цьому твердженні закладено серйозний філософський виклик.

Як державний діяч, я розумію прагнення захистити національний цифровий простір. Але як прихильник республіканської традиції ставлю принципове запитання: кому насправді належать дані?

Якщо ми визнаємо дані «суверенним ресурсом держави», виникає ризик, що інформація про життя громадян – їхні пересування, покупки, комунікації – почне розглядатися як ресурс, яким може розпоряджатися влада. Історія знає чимало прикладів, коли такий підхід ставав інструментом надмірного контролю над суспільством.

На моє переконання, у справжній Республіці дані насамперед належать громадянину. Якщо людина створює інформацію про себе, вона має залишатися власником цієї інформації. Доступ до неї можливий лише за добровільною згодою або на підставі рішення незалежного суду в межах визначених законом процедур.

Тому нам потрібна не концепція «суверенних даних держави», а принцип «суверенного права громадянина на власні дані». Саме такий підхід здатний забезпечити баланс між безпекою та свободою.

Економічна автономія як основа стійкості

Ще один важливий блок Маніфесту присвячений економіці.

Пункт 12: «Відродження промисловості: програмне забезпечення має повернутися в реальний сектор — заводи, верфі та енергетику, щоб відновити індустріальну міць Заходу».

Пункт 19: «Енергетична незалежність: без дешевої та потужної енергії (зокрема ядерної) жоден технологічний прогрес неможливий».

З цими тезами важко сперечатися.

Пригадую розмову з одним українським підприємцем із Харкова. Його виробництво постраждало не лише через російські обстріли, а й через залежність від централізованих мереж та складних дозвільних процедур.

Він сказав мені: «Дайте доступ до дешевих кредитів для власної генерації – і я відновлю виробництво за кілька місяців».

Ця історія добре ілюструє головний критерій оцінки будь-якої економічної політики: чи робить вона громадянина більш автономним?

Якщо енергетична незалежність означає лише посилення державного контролю над енергетикою, ми фактично замінюємо одну залежність іншою.

Альтернатива полягає у розвитку приватної та локальної енергетичної автономії. Громади, підприємства та громадяни повинні мати можливість інвестувати у власні джерела генерації, підвищуючи свою стійкість та незалежність.

Вільна людина — це людина, яку неможливо відключити від економічного життя одним адміністративним рішенням.

Економічна сила країни народжується не лише у державних програмах, а насамперед у мільйонах приватних ініціатив.

Хто формуватиме майбутнє?

Наприкінці звернімо увагу ще на одну тезу.

Пункт 22: «Майбутнє належить сміливим: перемогу в новому світовому порядку здобудуть ті суспільства, які не бояться впроваджувати інновації в найкритичніші сфери життя».

З цією думкою важко не погодитися.

Майбутнє створюють підприємці, науковці, інженери, освітяни, громадські діячі та всі відповідальні громадяни, які готові брати на себе ініціативу.

Водночас будь-які зміни неминуче зустрічають опір тих, хто звик до існуючих моделей управління та контролю. Найчастіше аргументом стає необхідність обмежити свободу заради безпеки.

Однак історія неодноразово показувала: суспільства, які надмірно жертвують свободою заради контролю, ризикують втратити і свободу, і здатність до розвитку.

Отже, якщо Україна зможе побудувати систему, у якій право власності – включно з правом на власні дані – буде надійно захищеним, а енергетична та технологічна автономія стане масовим явищем, ми матимемо всі підстави претендувати на роль однієї з найуспішніших республік Європи.

Технології на кшталт тих, які пропонує Palantir, можуть стати корисним інструментом для такого розвитку. Але лише за умови, що громадяни залишатимуться їхніми замовниками та контролерами, а не об’єктами спостереження.

Питання до вас:

Чи готові ми як суспільство взяти на себе більшу відповідальність за власну енергетичну та цифрову безпеку, не перекладаючи її виключно на державу?

Запрошую до дискусії у коментарях.

У наступній частині ми розглянемо, мабуть, найскладніші питання Маніфесту – співвідношення обов’язку, служіння та прозорості влади.

Будьмо вільними.